Вернуться назад

Брати Гадюкіни: «У нас усе життя – і сміх і гріх. І пісні такі самі»

Учасники рок-гурту «Брати Гадюкіни» Ігор Мельничук, Михайло Лундін і Павло Крахмальов приїздять в офіс «Країни» пополудні у вівторок. Це перший робочий день після Трійці та фіналу Ліги чемпіонів. На музикантах – футболки й подерті на колінах джинси. Ігор і Михайло – у темних окулярах.

— Як кожен із вас прийшов до «Братів Гадюкіних»?

І.М.: «Гадюкіни» – це братство за станом душі. Ми не вибираємо людей за їхнім рівнем майстерності гри на інструменті. З деким прощаємося, бо випадає з нашого енергетичного поля.

Я закінчив музичне училище. В консерваторію не пішов. «Гадюкіни» перебили мені всю класичну малину.

М.Л.: У львівському Палаці залізничників у нас була репетиційна база. Сергій Кузьмінський каже мені: «Давай щось замутимо. У мене є тексти і бажання».

Поїхали на московський фестиваль «Сырой рок». Виступили там із російськими й українськими піснями. Україномовні зайшли більше. Бо російського було скрізь багато.

П.К.: Якось придбав у переході першу касету «Гадюкіних» і затер її до дір. А тут приходить Ігорко і кличе приєднатися. Ми поїхали виступати в Луцьк. До нас не дуже добре поставилися організатори концерту, не прислали машину за нами. Ми образилися, не пішли виступати й трошки попили вина на отриманий гонорар. Потім про це написали всі газети. Приходжу додому. А тесть читає в газеті саме ту статтю. Думаю: «Ну, капєц». Тесть закрився газетою. Потім бачу: душиться від сміху.

Більше читайте на STARBOM.com